У суботу, 11 грудня 2010 року, у бенедиктинському абатстві в Тинці відбулася зустріч літургійних спільнот з ініціативи абата Бернарда Савіцького OSB і о. Томаша Грабовського OP, президента Домініканського літургійного центру.
Учасники зібралися, щоб поговорити про кризу літургії в Польщі й домовитися про спільні ініціативи, які могли б її подолати.
Серед близько 50 учасників були богослови, літургісти, музиканти, керівники груп та організатори музичних і літургійних майстерень, пов’язані, зокрема, з Літургійним центром Руху «Світло-Життя» в Хожуві, Домініканським літургійним центром, журналом «Christianitas», реколекціями «Mysterium Fascinans» і Вроцлавською літургійною вокальною студією. Особливим гостем зустрічі був голова Комісії Конференції єпископату Польщі з питань Божого культу і дисципліни таїнств єпископ Стефан Ціхи.
Як зазначив о. Савіцький у своєму запрошенні, «серед тих, хто ходить до храму, ми бачимо дедалі більшу тугу за гідною літургією». Учасники не приховували, що ситуація в багатьох храмах може розчаровувати.
Вони вказували на недбалість і брак літургійної свідомості та культури, що призводять до рутини й поспіху і навіть до зловживань з боку священників. Часом не допомагають навіть звернення до парохів. «Священники недооцінюють свою потенційну аудиторію і ‚знижують планку‘, – пояснює Томаш Декерт, керівник редакції Liturgia.pl. – Вони не пошлються в гомілії на богослов’я, припускаючи, що люди не зрозуміють. Не використають Першої євхаристійної молитви, бо вона задовга і вірним може стати нудно. Не запровадять ординарію латиною, бо вважають, що люди не впораються».
Те саме зниження планки ми часто бачимо й у церковній музиці. «Я мрію, щоб одного дня люди, відповідальні за музику у своїх спільнотах, мали базові знання з музики і літургії, бо – поряд із віддачею і пристрастю – це необхідні знаряддя, щоб гарно і свідомо брати участь у літургії», – каже Катажина Млинарська, з ініціативи якої 2009 року засновано Вроцлавську літургійну вокальну студію. «Ініціатива адресована не лише тим, хто співає в ансамблях чи схолах, а кожному, хто хоче розвивати свій голос», – додає вона.
Проблема естетики в храмі стосується не лише музики, а й його оздоблення. «Що люди знаходять там, де мали б відчути священне?» – запитує о. Ієронім Крайс OSB, автор книжки Podręcznik ikebany liturgicznej. Kwiaty w kościele. «Нав’язливу, пишномовну, нудну пропаганду – бо це не має нічого спільного з євангелізацією; це може лише відштовхнути людей». Він запевняє, що навіть добре дібрані й добре скомпоновані квіти можуть служити проголошенню Слова.
Багато критики було адресовано ієрархічній Церкві. На запитання, чи почувається він зачепленим, єпископ Стефан Ціхи відповів, що усвідомлює: деякі питання порушують через його присутність, і це добре. Він також пообіцяв спробувати наприкінці прояснити ці справи. Попри цю обіцянку, у своєму підсумку єпископ вказав на певні церковні ініціативи в ділянці літургії, які, однак, ідуть паралельно з ініціативами мирян. Про брак справжньої співпраці в цій ділянці він не висловився.
Утім, на критиці не зупинилися. Учасники розглядали можливі шляхи розв’язання проблем, що стосуються гідної обстановки і звершення літургії відповідно до її значення. Постало питання формації – не лише священників, які звершують Месу, і міністрантів, читців, псалмістів, канторів, схол та органістів, які на ній служать, а й тих, хто в ній бере участь. Павел Мільцарек із «Christianitas» застеріг від того, щоб зводити її лише до теорії: «Це наш позитивістський шаблон: ми досі віримо, що що більше освіти, то більше люди зрозуміють і всі проблеми розв’яжуться. Ми намагаємося розв’язати проблему літургії, багато говорячи про неї і багато роблячи поза нею».
Альтернативою видається формація через звершення, значення якої підкреслив семінарист Кшиштоф Поросло, один з організаторів реколекцій «Mysterium Fascinans», четвертий випуск яких відбудеться 12–14 серпня 2011 року. «Я люблю метафору літургії, запропоновану Романо Гвардіні: літургія – це ‚гра‘ – можна навіть сказати ‚забава‘, – не в сенсі чогось поверхового і неважливого, а в сенсі того, що під час ‚гри‘ людина цілком вільна; вона є собою – ‚гра‘ є формою її існування. Ідеться про те, щоб бути в літургії цілком справжніми, стояти перед Богом у правді про себе і доростати до того, ким ми маємо бути. Коли ми починаємо звершувати літургію, нам потрібна й певна рамка, певні правила, за якими наша ‚гра‘ стає повнішою. Це виражає і метафора танцю: той, хто танцює, також вільний, справжній щодо партнера і радіє танцеві. Але щоб так сталося, спершу треба вивчити кроки». На його думку, це не означає цілком відмовитися від теорії на користь практики. «Здорова катехеза, яка вводить або пояснює, необхідна і впливає на те, як ми переживаємо літургію. Яких пропорцій дотримуватися? Це найважче питання, і ми постійно вчимося його, організовуючи реколекції. Ми рухаємося радше до вступних катехез, ніж до академічних, дуже точних лекцій, і передусім підкреслюємо першість самого звершення. Не стільки говорити про літургію, скільки звершувати її», – наголошує семінарист Кшиштоф Поросло.
Окреме питання – як виглядає формація через звершення у випадку дітей. На думку Томаша Декерта, особливі Меси для наймолодших, замість виховувати їх до дорослості, дорослі пристосовують до їхніх гаданих потреб. Павел Мільцарек визнає, що ці Меси мають багато позитивних рис, але наголошує, що вони не виконують своєї ключової ролі: не вводять дітей у саму літургію. Він додає, що Меса, звершувана для дітей, має бути ощадною в доповненнях, але повною.
Важко було позбутися враження, що кількість і складність проблем переважають ідеї щодо їх розв’язання. Навряд чи можна очікувати, що ця жменька людей за короткий час щось змінить у великому масштабі. Варто, однак, пам’ятати, що це була перша зустріч такого роду і вона показала, що в різних частинах Польщі є люди, яким не байдуже покращення ситуації і які роблять у цьому напрямку невеликі кроки, – а це дає надію, що все зміниться на краще.